Прізвище, ім’я, по-батькові
|
Ралькін Микола Васильович
|
Рік народження
|
1952 рік
|
Місце народження
|
м. Макіївка
|
Місце роботи
|
Золотоколодязянська ЗОШ І-ІІІ ступенів Добропільської районної ради
Донецької області
|
Освіта
|
Повна вища, Донецький державний університет
|
Фах
|
Хімік, викладач хімії
|
Стаж роботи
|
38 років
|
Посада
|
Директор школи, учитель хімії
|
Нагороди
|
Заслужений учитель України
|
Долю не обирають – її визначають десь там, на небесах. Долю виборюють.
Можливо, магічним стала для Миколи Васильовича Ралькіна дата його народження –
1 вересня. Не сподівалась проста робітнича сім’я із Макіївки, що син не обере їхню
професію, а подасться в «науку», вступить до Донецького державного університету
на хімічний факультет. А по закінченні його він уже мав власну сім’ю, яку треба
було утримувати і нести за неї відповідальність. Тож не роздумуючи, у свої 25
років погоджується очолити Золотоколодязянську середню школу.
У сільську школу ідуть працювати тільки ентузіасти, які справді люблять
дітей, не бояться труднощів, хочуть і вміють передавати дітям те, чим володіють
– знання. Якраз таким він і був. Швидко і безболісно влився в колектив з
важливим для себе правилом: треба бути чесним, не можна принижувати дитину
навіть натяком, а ось заохочувати – обов’язково. Час, становлення його як
директора і лідера, був чудовий, а умови – сприятливими для пошуку нових форм
роботи. Спочатку була клопітка робота з розвитку самоврядування в школі, бо
знав з власного досвіду, що здорова самостійність обов’язково знадобиться учням
у дорослому житті. Пізніше ця робота була узагальнена на республіканському
рівні. Потім, за його ініціативою, для школи було виділено колгоспом 50 га землі та 2 трактори.
Залюбки юнаки з майстром виробничого навчання сіяли пшеницю, ячмінь, соняшник.
Шкільну їдальню частково забезпечували борошном, олією власного врожаю. А ще
була теплиця, де вирощували тюльпани та розсаду овочевих культур. Розводили
кроликів, займалися вирощуванням тутового шовкопряду, навіть була своя маленька
свиноферма, а доглядати за телятами старшокласники бігали до колгоспних ферм, допомагали
шефам у зборі сільськогосподарських культур. Розумно директором було
запропоновано не гру, а реальну справу, яка дозволяла заробляти кошти. Було створено
шкільну скарбничку. Підсумки роботи підводилися кожного місяця, а переможці
отримували винагороду. Можливо, це були закони комуни, як у Макаренка, де в
процесі приймають участь усі і результатами діляться по-чесному.
Складність учительської професії в тому, щоб знайти шлях до сердець усіх
учнів, створити умови для розвитку здібностей, закладених у кожному. І це йому
вдається сповна. Дванадцять педагогів школи – це учні Миколи Васильовича, що
вміють читати його думки, його замисли і перетворювати їх на реальність. Так у
минулому році на колишній пожежній водоймі виросла українська хатинка з
розписаними вікнами, колодязним зрубом, тином, вуликами та лелекою, як символом
продовження людського роду.
До вершини йти нелегко, тим більше, коли вона достатньо висока, і твоє
життя – це життя ШКОЛИ, і воно для тебе не просто навчальний заклад, а
вимріяний, вистражданий, дорогий серцю осередок духовності, віри і надії. У
2008 році Микола Васильович став дипломантом обласного конкурсу «Кращий
директор сільської школи», а в 2012 році йому присвоєно почесне звання
«Заслужений учитель України». Він не кар’єрист, хоча вже тридцять шостий рік
обіймає посаду директора школи. Він будівельник, який будує людські долі і не
забуває, що вони не з бетону, а скоріше із кришталю. Він лікар, який лікує не
тіло, а душу. Водночас – це проста людина зі своїми радощами і печалями,
проблемами і захопленнями. Він багатогранний і цікавий, добрий і суворий,
справедливий і непідкупний. Він закоханий у свою професію і ніколи навіть в
думках не покидав її, відданий їй, готовий до нових творчих злетів в ім’я майбутнього.