Долю не обирають – її визначають десь там, на небесах. Долю виборюють. Можливо, магічним стала для Миколи Васильовича Ралькіна дата його народження – 1 вересня. Не сподівалась проста робітнича сім’я із Макіївки, що син не обере їхню професію, а подасться в «науку», вступить до Донецького державного університету на хімічний факультет. А по закінченні його він уже мав власну сім’ю, яку треба було утримувати і нести за неї відповідальність. Тож не роздумуючи, у свої 25 років погоджується очолити Золотоколодязянську середню школу.

У сільську школу ідуть працювати тільки ентузіасти, які справді люблять дітей, не бояться труднощів, хочуть і вміють передавати дітям те, чим володіють – знання. Якраз таким він і був. Швидко і безболісно влився в колектив з важливим для себе правилом: треба бути чесним, не можна принижувати дитину навіть натяком, а ось заохочувати – обов’язково. Час, становлення його як директора і лідера, був чудовий, а умови – сприятливими для пошуку нових форм роботи. Спочатку була клопітка робота з розвитку самоврядування в школі, бо знав з власного досвіду, що здорова самостійність обов’язково знадобиться учням у дорослому житті. Пізніше ця робота була узагальнена на республіканському рівні. Потім, за його ініціативою, для школи було виділено колгоспом 50 га землі та 2 трактори. Залюбки юнаки з майстром виробничого навчання сіяли пшеницю, ячмінь, соняшник. Шкільну їдальню частково забезпечували борошном, олією власного врожаю. А ще була теплиця, де вирощували тюльпани та розсаду овочевих культур. Розводили кроликів, займалися вирощуванням тутового шовкопряду, навіть була своя маленька свиноферма, а доглядати за телятами старшокласники бігали до колгоспних ферм, допомагали шефам у зборі сільськогосподарських культур. Розумно директором було запропоновано не гру, а реальну справу, яка дозволяла заробляти кошти. Було створено шкільну скарбничку. Підсумки роботи підводилися кожного місяця, а переможці отримували винагороду. Можливо, це були закони комуни, як у Макаренка, де в процесі приймають участь усі і результатами діляться по-чесному.

Складність учительської професії в тому, щоб знайти шлях до сердець усіх учнів, створити умови для розвитку здібностей, закладених у кожному. І це йому вдається сповна. Дванадцять педагогів школи – це учні Миколи Васильовича, що вміють читати його думки, його замисли і перетворювати їх на реальність. Так у минулому році на колишній пожежній водоймі виросла українська хатинка з розписаними вікнами, колодязним зрубом, тином, вуликами та лелекою, як символом продовження людського роду.

До вершини йти нелегко, тим більше, коли вона достатньо висока, і твоє життя – це життя ШКОЛИ, і воно для тебе не просто навчальний заклад, а вимріяний, вистражданий, дорогий серцю осередок духовності, віри і надії. У 2008 році Микола Васильович став дипломантом обласного конкурсу «Кращий директор сільської школи», а в 2012 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений учитель України». Він не кар’єрист, хоча вже тридцять шостий рік обіймає посаду директора школи. Він будівельник, який будує людські долі і не забуває, що вони не з бетону, а скоріше із кришталю. Він лікар, який лікує не тіло, а душу. Водночас – це проста людина зі своїми радощами і печалями, проблемами і захопленнями. Він багатогранний і цікавий, добрий і суворий, справедливий і непідкупний. Він закоханий у свою професію і ніколи навіть в думках не покидав її, відданий їй, готовий до нових творчих злетів в ім’я майбутнього.